-
Notifications
You must be signed in to change notification settings - Fork 0
/
76.html
29 lines (27 loc) · 28.9 KB
/
76.html
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
<html lang="uk">
<head>
<meta name="viewport" content="width=device-width, initial-scale=1.0">
<link href="https://fonts.googleapis.com/css?family=PT+Serif:400,400i,700,700i" rel="stylesheet">
<link rel="stylesheet" href="/seneca/style.css">
</head>
<body>
<header>
<h1><a href="/seneca/">Моральні листи до Луцілія</a></h1>
<p>Луцій Анней Сенека</p>
</header>
<main>
<article>
<h2>Лист LXXVI </h2> <p> Сенека вітає свого Луцілія! </p> <p> Ти грозиш відвернутися від мене, якщо не знатимеш докладно, що я поробляю кожної днини. То знай же, який я щирий до тебе: поділюся навіть подробицями. Слухаю філософа. Ось уже п'ятий день як я завчасно виходжу з дому, аби з восьмої години прислухатись до його роздумів. — «Ну й ну! — всміхнешся. — Якраз добрий вік для науки!»- А чому б і ні? Хіба то не верх глупоти — не вчитися тільки через те, що досі все не знаходив часу для науки? — «Виходить, мені займатися тим же, що всілякі дженджики й молодики?» — Ще не зовсім погані мої справи, якщо тільки це не личило б моїй сивині! Така школа вітає людей будь-якого віку. — «То ми постарілися для того, аби плентатися за тими, хто ще зелений?» — Гадаєш, піду в театр, мене понесуть у лектиці в цирк, не проґавлю жодної пари бійців, а завернути до філософа посоромлюся? Поти треба вчитися, поки ще не знаєш чогось, або, як каже прислів'я, поки живеш. Та вимога ніде не є такою доречною, як у нашому випадку: поти треба вчитися, ук маєш жити, поки живеш. Я ж там і сам дечого навчаю. — Поцікавишся, чого? — А того, чого й старцеві не завадить навчитися. Кожен раз, тільки-но переступлю поріг школи, проймаюся соромом за весь рід людський. Ти знаєш, хто простує до оселі Метронакта<sup>1</sup>, той мусить іти повз неаполітанський театр. Так ось: те приміщення вщерть набите людьми; варто глянути, з яким запалом вони там розмірковують, сперечаються, чим повинен виділятися добрий пітавлет<sup>2</sup>. Грецький флейтист і окличник збирають довкруг себе цілі юрми, а там, де роздумують над тим, якою повинна бути доброчесна людина, там, де вчать, як стати такою людиною, сидить жменька слухачів. Але й вони, на думку загалу, тратять час на марниці, тому й називають їх ледацюгами або й недотепами. Що ж, хай посміються і з мене: лайку невігласів треба слухати незворушливо; хто прямує до чесноти, мусить зневажати саму зневагу. </p> <p> Тож не барися, Луцілію, щоб і тобі, бува, не трапилось те, що й мені, — вчитися на старості літ. Поспішай тим більше, що ти довго не брався за те, чого в похилому віці хтозна чи навчишся. — «А наскільки, — запитаєш, — я просунуся вперед?» — Наскільки спроможешся. Чого ще ждеш? Нікому ж не вдалося випадково стати розумним. Гроші навинуться тобі несподівано, почестями тебе обдарують, повага й високі посади додадуться, можливо, до всього іншого, а от чесноти під ногами не надибаєш: вона не приходить легкою ціною, недбалою працею. Але чи не варте рясного поту те, що обдарує тебе за одним разом усіма благами? А благо — це лише те, що чесне; що ж схвалює юрба, в тому ні крихти правди, ані натяку на щось постійне. </p> <p> Поясню тобі ще раз, чому благо — це тільки те, що чесне, раз ти вважаєш, що в попередньому листі я зробив це недостатньо, вдавшись більше до похвал чесноті, ніж до чітких доказів; міркування, які я висловив раніше, подам тепер стисло. Усьому притаманне якесь своє благо. Так, ціну виноградної лози визначає родючість, а також смак вина, що з її грона; прудкість ніг — ознака оленя. Запитаєш, чому у тяглової худоби міцна спина? Та, власне, тому, що таке її призначення: двигати тягарі. Для тих собак, котрі мають вистежувати дичину, найважливіше — тонкий нюх; котрі повинні її переслідувати, для тих передусім — проворність; сміливість — перевага тих, які нападають і кусають. У кожній істоті найдосконалішим повинне бути те, задля чого вона народилася, чим цінується. Що ж у людини найдосконаліше? Розум! Ним вона випереджає тварин, завдяки йому — йде за богами. Отже, досконалий розум — це благо, яке притаманне одній лиш людині; всім іншим вона володіє спільно з тваринами. Людина сильна? Сильні й леви. Вродлива? Такі ж і павичі. Прудка? Але прудкі й коні. Не кажу вже про те, що всіма тими властивостями вона поступається тваринам. Тож не дошукуюся, що в ній переважає, — запитую, що є властиве тільки їй одній. У неї тіло? Є воно й у дерева. їй властиві пориви, довільні рухи? Але те ж саме бачимо у звірів, черв'яків. Вона наділена голосом? Але ж у собак він лункіший, в орлів дзвінкіший, у биків гучніший, у солов'їв — солодший, переливніший. То що ж властиве одній лиш людині? Розум! Саме він, коли сягне правоти й довершеності, виповнює людське щастя. Значить, якщо у світі всяке єство заслуговує похвали і досягає природного свого призначення лише тоді, коли зробить своє благо досконалим, і якщо для людини тим благом є розум, — то й вона, хай лише вдосконалить його, стає гідною похвали, ступаючи на той східець, який визначила їй сама природа. Досконалий розум, про який мовимо, — це, власне, доброчесність, або, кажучи по-іншому, — це те, що чесне. Отже, доброчесність — єдине благо в людині, бо єдино їй вона притаманна. Але тут ми не досліджуємо, що таке благо, а лише хочемо з'ясувати, яке благо властиве людині. Якщо визначальним для людини є не що інше як розум, то він — єдине її благо, і саме йому треба надавати перевагу над усім іншим. Лиху людину, гадаю, ніхто не схвалить, а доброчесну, гадаю, схвалять. А те, що дає підставу хвалити людину або ганити її, якраз є визначальним, лише їй притаманним. </p> <p> Ти не сумніваєшся, що маємо справу з благом; вагаєшся лише, чи визнати його єдиним благом. У когось, припустімо, є все: здоров'я, багатство, численні зображення предків, юрми клієнтів, але всім відомо, що то лиха людина, — такого, зрозуміло, не схвалиш. В іншого, навпаки, немає нічого з вищенаведеного — ні грошей, ні запопадливих клієнтів, ні знатного роду, що представлений низкою зображень дідів та прадідів, — зате втішається славою доброчесної людини, то такого й ти схвалиш. Звідси висновуємо, що доброчесність — єдине благо людини, адже хто її посідає, той, хоч позбавлений всього іншого, гідний похвали; хто ж не посідає її, того, попри всі його достатки, засудимо й відкинемо. З людьми справи стоять так само, як з речами. Добрим називаємо не той корабель, який розмальований коштовними барвами, не той, що його ніс окутий сріблом чи золотом, а бог-охоронець вирізьблений із слонової кістки, і не той, що аж осів під вагою скарбів і владаревого майна, але той, який стійкий, міцний, збитий так щільно, що крізь жоден його шов не просочиться вода, той, що здатний витримати натиск моря, той, який слухається керма, прудкохідний і не хисткий при вітрі. Добрим назвеш не того меча, який прикріплюють до золоченого пояса, не того, що в цяткованих самоцвітами піхвах, але того, чиє лезо достатньо вигострене для січі, а вістря здатне пробити будь-які лати. Якщо потрібна лінійка, то дбають передусім, щоб вона була прямою, а не гарною. Кожну річ оцінюємо, дивлячись на те, для чого вона створена, — на її призначення, на її властивість. Отже, і в людині важливим є не те, скільки в неї орної землі, скільки прибутків од лихви, як багато клієнтів знімає перед нею шапку, не те, чи на коштовному ложі вона спить і чи з блискучого келиха п'є, а тільки те, наскільки та людина доброчесна. А доброчесною вона стане лише тоді, коли її розум буде світлий, відвертий, згідний з волею природи. От такою є доброчесність, тобто те, що чесне, те, що є одиноким благом людини. Бо коли один лише розум веде людину до досконалості, то лиш один той розум може зробити людину блаженною; отже, немає для людини іншого блага, окрім того, що робить її блаженною. </p> <p> Ми твердимо, що благом є також усе похідне від доброчесності, все, що до неї причетне, — усі її діла. Вона якраз і є одиноким благом саме тому, що без неї взагалі нема блага. Якщо все благо перебуває в душі, то все те, що її зміцнює, підносить, звеличує, — теж благо. А що ж інше, як не доброчесність, робить душу міцнішою, вищою, величнішою? Адже все те, що збуджує наші пристрасті, навпаки, пригноблює, розхитує душу і, начебто підносячи її, насправді лиш роздуває, задурманює. Одне слово, благом є лишень те, що робить душу кращою. Всі дії людського життя вивіряємо, беручи до уваги, що є чесним, а що — ганебним. Далі вже розум вирішує, що маємо робити, а чого робити ми не повинні. Поясню, про що йдеться. Доброчесний чоловік, знаючи, що робота перед ним почесна, — робитиме, незважаючи на труднощі, робитиме, незважаючи на шкоду, робитиме, незважаючи на небезпеку; і навпаки: що ганебне, — того не робитиме, хоч був би йому з того прибуток, хоч була б насолода, хоч була б могутність. Від почесного ніщо його не відстрашить, до ганебного — ніщо не заманить. Отже, якщо він постійно дотримуватиметься почесного, а ганебного — постійно уникатиме, якщо при кожній своїй дії він озиратиметься на ті дві засади, — що не буває іншого блага, окрім того, що чесне, й іншого зла, окрім того, що ганебне, — і якщо правдою є те, що одна тільки доброчесність не відає зіпсуття, зберігаючи свій незмінно рівний подих, — то саме вона, доброчесність, — єдине благо, і нічого не може трапитись, через що б вона перестала бути благом, адже вона — поза небезпекою переміни. Глупота ще може якось доповзти до мудрості, але мудрість не може скотитися до глупоти. </p> <p> Коли пам'ятаєш, я говорив тобі, що в несвідомім пориві люди, буває, просто кплять собі з того, чого юрба або прагне, або жахається. Трапився ж такий, хто поклав руку на вогонь, хто продовжував сміятися навіть під тортурами, хто й сльози не зронив на похоронах дітей, хто, не здригнувшись, кинувся назустріч смерті: любов, гнів, жага взяли у них гору над небезпекою. Але якщо на таке може спромогтись душа, яку підстьобнуло перелітне збудження, то на що здатна доброчесність, що бере не поривом, не наскоком, чия міць — постійна! Звідси висновуємо: що іноді зневажають ті, хто діє несвідомо, і завжди — ті, хто сягнув мудрості, не є ні благом, ані злом. Немає, отже, іншого блага, крім доброчесності, яка гордо ступає між прихильною і ворожою фортуною, глибоко зневажаючи і одну, і другу. </p> <p> Якщо ти схилишся до думки, що є ще якесь інше благо, крім того, що чесне, то неодмінно постраждає доброчесність: її ж неможливо осягнути, якщо озиратись на щось поза нею. Це суперечило б розуму, що є джерелом доброчесності, а також чистій правді, якої не може бути без розуму. А думка, яка суперечить чистій правді, — хибна. Ти не можеш заперечити, що доброчесна людина ставиться до богів з найвищою пошаною. Значить, хоч би що трапилось їй, те вона сприйматиме спокійною душею. Адже знатиме, що це трапилося згідно з божественним законом, за яким рухається всесвіт. Хто учинить саме так, для того існує лиш одне благо — те, що чесне. Тут, власне, й закладено все те, що велить нам і коритись богам, і не спалахувати при якійсь несподіванці, й не оплакувати своєї долі, — а лише терпляче сприймати все, що нам призначено, виконувати все, що нам накреслено. Якщо ж є інше благо, крім того, що чесне, то нас мучила б жага життя, жага всього, що постачає нам життєві вигоди, а така жага — нестерпна, нескінченна, непосидюща. Отже, єдиним благом є чесність, бо їй притаманна міра. </p> <p> Ми вже казали, що життя людей треба було б уважати щасливішим, ніж богів, якщо до блага зарахувати все те, про що боги ніколи й гадки не мали, приміром, гроші та почесті. Зваж і на те, що душі, якщо вони, звільнившись від тіл, продовжують існувати, втішаються більшим щастям, ніж тоді, коли вони перебували в тілах. Але якщо благами назвати все те, що йде на користь тілу, то душам, котрі вийшли з тіла, неодмінно б погіршало. Та годі повірити, що ув'язнені, наче в стані облоги, душі почувалися б щасливішими, ніж ті, які вільно ширяють у всесвіті! Я говорив ще й про інше: якщо благом є все те, що доступне і людині, і безмовним тваринам, то й життя тих безсловесних створінь мало б минати у блаженстві, а цього ж ніяк не може бути! Задля чесноти мусимо все перетерпіти. А хто б ішов на ті терпіння, якби було ще якесь інше благо, крім чесноти? </p> <p> Про все це я розмірковував ширше в попередньому листі; тут — виклав свої думки побіжно й коротко. Але вони поти не видадуться тобі правдивими, поки ти сам не піднесешся душею, поки не поставиш перед собою такого питання: коли зайде необхідність, щоб я склав голову за вітчизну і ціною свого життя зберіг життя своїх співгромадян, то хіба ж я не підставив би шию під меч не тільки терпеливо, але й охоче? Отож, якщо ти готовий так вчинити, значить, іншого блага немає: задля нього ж ти пожертвував усім, що мав. Тож бачиш, яка сила чесноти: ти ладен померти за вітчизну тут же, як тільки зрозумієш, що саме тобі належить це зробити. Іноді лише протягом короткої хвилини ми втішаємося радістю від якогось прекрасного вчинку, і хоча плід звершеного подвигу вже ніяк не може належати тому, хто загинув і тим самим відсторонений від людських справ, одначе приємним є саме бачення майбутнього подвигу: хоробрий і справедливий муж, озираючи подумки все те, що рятує ціною свого життя, — свободу батьківщини, щастя співгромадян, за яких кладе душу, — відчуває найвищу насолоду і радіє небезпеці. Але й той, кого позбавлено навіть останньої радості — оцінки свого найбільшого, кінцевого подвигу, — не завагавшись, кинеться назустріч смерті, задоволений з того, що чинить справедливо і достойно. Виклади перед ним усі можливі доводи, аби відвернути його від того наміру, скажи йому так: «Твій вчинок незабаром піде в забуття, ніхто й не згадає тебе вдячним словом» — він тобі відповість: «Байдуже. Все це не стосується мого вчинку, а я дивлюся лише на нього. Знаю, що чиню чесно, отже, й прямую, куди веде, до чого закликає мене чеснота». </p> <p>Виходить, вона і є тим єдиним благом, раз його відчуває не тільки досконалий, але також благородний, обдарований дух. А все інше — маловажне, перемінне, клопітне. Навіть якщо комусь усміхнеться фортуна і його одного осипле своїми дарами, то вони лиш тягарем будуть для господаря, гнітитимуть його, іноді й розчавити можуть. Ні один із тих, кого бачиш у багряниці, нічим не щасливіший від лицедіїв<sup>3</sup>, що, відповідно до постаті, яку зображують, виступають у пурпурі та з берлом у руці: на своїх котурнах вони звисока дивляться зі сцени на люд, а зійшовши з неї, роззувшися, — знову ж повертаються до звичного свого зросту. Ніхто з тих, кого багатства та почесті підняли до високого становища, не буває великим. А чому така людина видається великою? Бо ти міряєш її разом із підставкою. Карлик не буде великим, хоч би став на вершечку гори, а колос збереже свою велич, хоч би й у ямі опинився. От у чому наша помилка, от що вводить нас в оману: ніколи не оцінюємо людину, якою вона є сама по собі, а додаємо ще й те, що прикрашає її ззовні. Тому-то, коли хочеш знати справжню ціну людини, збагнути, що то за людина, — приглянься до неї, коли вона гола. Хай вона відкладе спадок, відкине почесті й інші облудні дари фортуни, ба й саме тіло: глянь на її душу — яка вона, чи та велич їй належить, чи позичена. Якщо та людина спокійно, не змигнувши оком, дивиться на зблиски мечів, якщо переконана, що нема жодної різниці, чи душа випурхне через уста, чи разом із кров'ю — з перетятого горла<sup>4</sup>, то назви таку людину блаженною. Або якщо їй сповістять про муки, яких доведеться зазнати тілу, — чи то випадково, чи з веління якогось владного кривдника, — а вона, спокійно вислухавши про кайдани, про вигнання, про все те, що вражає людську душу марними страхами, скаже: </p> <blockquote> <p> <em> «Вже нічим мене, діво, </em> </p> <p> <em>Ти не здивуєш: обличчя нещасть і бід усіляких </em> </p> <p> <em>Я вже пізнав, уявивши те все й подолавши душею<sup>5</sup>.</em> </p> </blockquote> <p> Ти мені сповіщаєш нині, я ж сповіщав собі це постійно — людину готував до людського». Лихо, коли його передбачиш, б'є не так боляче. А для нерозумних і для тих, хто довіряє фортуні, новим та несподіваним видається все, що лиш трапляється; біда найдошкульніше вражає недосвідченого саме своєю новизною<sup>6</sup>. Знай, що навіть тернистим шляхом, коли звикаєш до нього подумки, йтимеш потім терплячіше. Отже, мудрець призвичаюється до майбутніх бід, і те, що інші полегшують собі довгим терпінням, те він полегшує довгими роздумами. Не раз чуємо нарікання недотеп: «Чи міг я сподіватись такого?» Мудрець же сподівається всього. Що б там не трапилося, він скаже: «Я сподівався». </p> <p> Бувай здоров! </p>
</article>
</main>
<footer>
<a href='/seneca/75'>←</a>
<a href='/seneca/'>Зміст</a>
<a href='/seneca/expl.html'>Примітки</a>
<a href='/seneca/77'>→</a>
</footer>
</body>
</html>